Театральні практики осмислення війни: український досвід

Сьогодні наративи про війну балансують між необхідністю та ризиком.
Між етикою свідчення і ризиком естетизації насильства, між потребою фіксації досвіду та правом на мовчання.

Театр стає простором колективної рефлексії, де війна стає не сюжетом, а умовою мислення, спільної присутності та уявлення майбутнього. На цій події розберемось з тим, як ліпше працювати у цьому просторі, а як — не слід.

Під час цієї лекції ми слухали Ірину Чужинову — театрознавицю, театральну критикиню, кураторку, кандидатку мистецтвознавства, авторку публіцистичних та наукових текстів про театр, а також аналітичних розвідок.

У фокусі лекції — напрями (і методи) сучасного українського театру, що працює із свідченнями і пам’яттю, тілесністю і травмою. Театр, що обирає різні стратегії прямого чи непрямого говоріння про війну через метафору, іронію, фантастичне або «реалістичну утопію».

А ще про те:
де знаходиться справжня постколоніальна історія;
чому слід спробувати спостерігати за волоссям;
чи існує унікальне право на мовчання;
чи рівні ми з європою у наших тоталітарних минулих;
чим є пастка глорифікації;
як працювати з усією російською пропагандою одним твердженням;
навіщо нам потрібна антихудожня форма;
як драматичний театр не дає розгорнутися феміністичному;
чи може геро_й сам запропонувати свою історію;
чи можна сказати «я не вигрібаю?»;
чому Артем Вусик — квір-шаман, що викликає майбутнє;
чому ми завжди між церквою і балаганом.
Записи інших лекцій з цього освітнього циклу дивіться на нашому каналі.
Лекції мають переклад жестовою мовою від Інклюзивно Привітних.
Funded by the Allianz Foundation